Юриспруденція (лат. jūris prūdentia «правознавство», від лат. Jūs, рід. П. jūris «право» і лат. Prūdentia «передбачення», «знання») - це правова комплексна наука, що вивчає сутнісні властивості держави і права; сукупність правових знань; практична діяльність юристів і система їх підготовки.
Окрему увагу в ній слід приділити наступному:
1) Що стосується поняття права, як такого, то в багатотисячолітньої історії юриспруденції не раз зазначалося, що в питаннях про право слід уникати універсальних його визначень. Загальновизнаного визначення права не існує і в сучасній науці, і відповідно до теорії, не може бути дано в принципі.
Ось найбільш часто використовувані його визначення:
Право є сукупність правил (норм), що визначають обов'язкові взаємні відносини людей в суспільстві (це визначення права вказує лише загальні обриси його змісту, між тим питання про суть права, його походження та основи досі залишається однією з невирішених в науці проблем);
Право - це сукупність встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил поведінки (норм), дотримання яких забезпечується заходами державного впливу.
Право - єдність рівної для всіх норми і міри свободи і справедливості.
2) Що стосується поняття закону - це нормативний акт, прийнятий в особливому порядку органом законодавчої влади (найбільш поширено - парламентом) або на референдумі, що виражає волю народу, має вищу юридичну силу і регулює найважливіші суспільні відносини. У людському суспільстві закон контрастний і варіюється в залежності від віросповідання, поклоніння і самобутності людини в її організації життя.
Слід зазначити, що в умовах посередництва парламенту між народом і процесом законотворчості, з самого початку виникає потенційна можливість того, що закон буде відображати особисті думки кожного окремого депутата, як представника народу. Це загрожує неповним і навіть спотвореним відображенням у законах та інших прийнятих ними документах волі народу, незбалансованістю інтересів різних його груп. В умовах корупції парламентарії керуються у своїй діяльності вузькогруповими і навіть особистими інтересами на шкоду загальнонаціональним.
Нерідко закон відстає від суспільних потреб та розвитку правової науки, може містити в собі певні прогалини чи колізії, можливість неоднозначної інтерпритації та тлумачення і, як наслідок, не забезпечує єдності судової практики.
3) Що стосується практичної діяльності юристів щодо застосування законів і правових знань, то вона спрямована в основному на встановлення, визнання або спростування певних юридичних фактів.
У праві факт - це твердження, знайдене уповноваженим органом перевірки істини (частіше судом) після заслуховування доказів.
Таким чином, факт в юриспруденції найчастіше грунтується не на реальності, а на думці про неї, яка може бути істинною або ж хибною. І якщо думка про реальність офіційно визначається в силу встановленої процедури, то навіть якщо вона хибна, все одно вважається істинною. Різниця очевидна.
При зверненні за правовою допомогою до адвоката кожна особа завжди повинна розуміти вищенаведене та враховувати від початку існуючу суперечливість
судової практики, суб’єктивні складові і внутрішнє
переконання осіб правозастосовної діяльності (слідчого, прокурора, судді тощо),
обов’язок адвоката керуватися лише правовою позицією клієнта, яка не завжди є виправданою та гіпотетично досяжною, а також враховувати достатність
наявних належних та допустимих доказів, якими така позиція обґрунтовується.
